Захист бізнесу, Інвестиції, Огляд ЗМІ, Правовий коментар

Автор: Андрій Шабельніков, керуючий партнер Evrika Law

Джерело: ЮРИДИЧНА ПРАКТИКА

Повномасштабна війна кардинально змінила сприйняття медичної системи в Україні. Якщо раніше дискусія точилася переважно навколо реформи фінансування охорони здоров’я та конкуренції між надавачами медичних послуг, то сьогодні медицина розглядається як елемент національної стійкості, як спосіб реабілітації військових та відновлення людського капіталу.

В таких умовах особливого значення набувають інвестиції у медичну інфраструктуру: лабораторії, діагностичні центри, реабілітаційні комплекси, медичні центри. Потреба в таких послугах лише зростатиме, особливо, якщо згадати «медичний туризм», який має всі шанси відновитись після закінчення активних бойових дій.

Однак інвестиційна привабливість галузі визначається не тільки обсягом попиту. Для інвестора принципово важливо, чи є правила доступу до ринку зрозумілими, передбачуваними та однаковими для всіх.

Саме тому дискусія щодо реалізації принципу «гроші ходять за пацієнтом» розглядається під кутом конкурентної нейтральності держави та якості інвестиційного середовища.

«Гроші ходять за пацієнтом»

Модель «гроші ходять за пацієнтом» закладена Законом України «Про державні фінансові гарантії медичного обслуговування населення». Відповідно до неї, держава має оплачувати медичну послугу, фактично надану пацієнту, а не просто фінансувати існування конкретного закладу.

Закон визначає серед принципів Програми медичних гарантій (ПМГ) конкуренцію та відсутність дискримінації надавачів медичних послуг. Держава гарантує оплату медичних послуг, які надаються в межах програми, за єдиними для всієї території України тарифами.

Стаття 49 Конституції України гарантує кожному право на охорону здоров’я та медичну допомогу. Вона також прямо встановлює, що держава створює умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування та сприяє розвиткові лікувальних закладів усіх форм власності. Це важливе положення часто залишається поза межами дискусії про ПМГ.

Питання конкуренції

Зрозуміло, що держава має право визначати пріоритети бюджетних видатків. В умовах війни це право набуває особливого значення. Але бюджетні обмеження не означають автоматичного права створювати різні конкурентні умови для суб’єктів, які надають однакові послуги.

Окремі положення постанови Кабінету Міністрів №1808 та наказу НСЗУ №377 передбачають низку механізмів, які по-різному впливають на державних, комунальних та приватних надавачів послуг. Понижувальні коефіцієнти, винятки для державних установ, історичні критерії доступу до окремих пакетів, обмеження для вузькоспеціалізованих закладів та окремі правила обліку лабораторних послуг – це все наразі оскаржується в судовому порядку та в межах процедури Антимонопольного комітету України.

Проблеми з цими змінами бачить не лише приватний бізнес (пацієнти побачать згодом), Міністерство фінансів у висновку від 24.12.2025 року, наприклад, також звертало увагу на відсутність детального фінансово-економічного обґрунтування тарифів і коефіцієнтів. А МОЗ фіксувало проблеми відокремлення реального зростання обсягів лабораторної допомоги від зростання, спричиненого зміною правил обліку.

Нерівні умови доступу до ПМГ та нерівне відшкодування, які залежать від форми власності надавача, створюють менш сприятливі умови для приватних компаній, у тому числі тих, що мають іноземні інвестиції. Таким чином підзаконне регулювання може впливати на конкуренцію.

Європейський досвід

Враховуючи євроінтеграційні наміри, можемо згадати статті 254 та 256 Угоди про асоціацію між Україною та ЄС, які закріплюють значення вільної та неспотвореної конкуренції і передбачають поступове наближення українського законодавства та практики до відповідного acquis ЄС. Стаття 473 встановлює принцип недискримінації у сферах, охоплених Угодою.

Зрозуміло, що європейське право не вимагає від держави відмовлятися від підтримки державних лікарень. Але державна підтримка повинна мати зрозуміле правове обґрунтування і не перетворюватися на інструмент довільного витіснення конкурентів.

Саме це випливає, зокрема, зі ст. 106 Договору про функціонування ЄС: навіть підприємства, яким доручено надання послуг загального економічного інтересу, підпорядковуються правилам конкуренції в тій мірі, в якій це застосування не перешкоджає виконанню покладених на них функцій.

В підтримку цієї норми можна згадати рішення суду ЄС у справі Altmark Trans (C-280/00).

Тут суд ЄС сформулював чотири критерії, за яких компенсація за виконання публічної послуги не вважається державною допомогою: публічні зобов’язання мають бути чітко визначені; параметри компенсації – встановлені заздалегідь, об’єктивно і прозоро; компенсація не повинна перевищувати необхідного для покриття відповідних витрат; а коли отримувача не обирають через конкурентну процедуру, рівень компенсації має бути визначений з урахуванням витрат належним чином організованого типового підприємства.

Отже, державне фінансування публічної послуги має спиратися на заздалегідь визначені, об’єктивні, прозорі та пропорційні параметри.

Якщо ж самі правила фінансування створюють різні умови для учасників залежно від форми власності, виникає питання вже не про достатність коштів, а про конкурентну нейтральність системи.

Можемо згадати і іншу відповідну практику ЄС щодо лікарень. У справі CBI v Commission (T-137/10) Загальний суд ЄС розглядав питання фінансування державних лікарень у Бельгії та компенсації за послуги загального економічного інтересу. Сам факт виконання лікарнею публічної функції не означає автоматичного виключення її фінансування з-під правил державної допомоги та конкуренції. Питання полягає в характері публічного зобов’язання, механізмі компенсації та її пропорційності.

Тож, держава може мати обов’язок забезпечувати екстрену допомогу, лікування складних захворювань або інші соціально значущі медичні послуги. Але з цього не випливає, що будь-яка форма фінансової чи регуляторної переваги державного або комунального закладу автоматично є виправданою. Публічна функція повинна бути визначена. Її фінансування – обґрунтоване,  умови конкуренції, наскільки це можливо, нейтральними.

Погляд інвестора

Для інвестора принципово важливий не сам факт існування державної підтримки комунальних лікарень. Важливо інше: чи може він передбачити правила гри на горизонті 5–10 років.

Інвестиція у медичну лабораторію, реабілітаційний центр або спеціалізовану клініку має довгий горизонт окупності. Такі проєкти передбачають значні капітальні витрати, закупівлю дорогого обладнання, залучення медичного персоналу та створення інфраструктури.

Якщо інвестор бачить, що закон передбачає конкурентну модель, а подальше підзаконне регулювання згодом створює винятки для окремих форм власності, це збільшує регуляторний ризик.

Регуляторний ризик капіталізується у вартості майбутніх інвестицій. Інвестор або закладає більшу премію за ризик, або скорочує горизонт планування, або обирає іншу юрисдикцію чи інший сектор.

Приватній медицині не потрібно надати якісь особливі умови. Держава повинна визначити чіткі критерії ПМГ, які однаково застосовуються до всіх надавачів незалежно від форми власності. Якщо певна послуга має особливе суспільне значення, держава може встановити спеціальні правила її фінансування. Але ці правила мають бути об’єктивними, прозорими, пропорційними та однаково зрозумілими для всіх учасників.

Також важливо, що правила, за якими інвестор приймає рішення сьогодні, не повинні принципово змінюватися підзаконним актом без належного обґрунтування, оцінки впливу на ринок та обговорення.

Якщо згадати прозорість формування тарифів, то має бути зрозуміло, чому собівартість послуги  і механізм компенсації відрізняються, якщо такі відмінності взагалі існують.

Не менш важливим є можливість для учасників ринку брати участь в інституційному діалозі, бути повноцінним учасником обговорення правил, які визначають умови роботи.

Висновки

Україна не може одночасно декларувати відкритість для приватного капіталу, європейську інтеграцію та залучення інвестицій у відбудову – і одночасно залишати регуляторне середовище, в якому форма власності може визначати доступ до публічного фінансування.

В медичній сфері держава має найбільший суспільний інтерес у залученні додаткових ресурсів. Приватна інвестиція в лабораторію чи реабілітаційний центр – це додаткові потужності, обладнання, робочі місця, технології та можливість обслуговувати більше пацієнтів. А не тільки гроші інвестора.

Так склалось, що принцип «гроші ходять за пацієнтом» перевіркою на здатність держави забезпечити конкурентну нейтральність, правову визначеність та інвестиційну передбачуваність. І сподіваюсь, що ми її пройдемо.