ДІЙСНІСТЬ ЗАПОВІТУ ПОСВІДЧЕНОГО З ПОРУШЕННЯМ ЗАКОНОДАВСТВА: ВІДСТУП ВП ВС ВІД СВОЄЇ ПРАВОВОЇ ПОЗИЦІЇ

Спадкові правовідносини на сьогодні досить чітко регламентовані законодавчими нормами. Книга шоста Цивільного кодексу України, присвячена спадковому праву – врегульовує практично всі етапи спадкування і залишає не так багато запитань під час юридичного супроводу цього процесу.
Проте, в деяких випадках важливу роль відіграють висновки Верховного Суду, якими юристи активно керуються у своїй практиці. В деяких ситуаціях, висновки Верховного Суду стають ключовими і задають вектор для ведення справи.
Одним із таких випадків, коли «правила» фактично встановлювались Верховним Судом є визнання заповіту недійсним. Майже 10 років у спадкових правовідносинах панував канон відсутності підстав визнання заповіту нікчемним у випадку вчинення нотаріусом нотаріальної дії щодо спірного заповіту (його посвідчення) поза межами свого нотаріального округу.
Проте, нещодавно Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку про застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в постанові Верховного Суду України у справі № 6-2цс13 від 20 лютого 2013 року, мотивуючись тим, що визнання заповіту недійсним у широкому розумінні вимог до форми і порядку його посвідчення порушить принцип свободи заповіту. Відтак, за відсутності дефектів волі та волевиявлення заповідача при складанні і посвідченні заповіту кваліфікація останнього як недійсного з підстав, що прямо не передбачені ані статтею 1257 ЦК України, ані взагалі нормами глави 85 ЦК України, по суті скасовує вільне волевиявлення заповідача без можливості виразити свою волю шляхом складення іншого заповіту у зв`язку з його смертю.
Відтепер, за основу у подібних правовідносинах варто брати наступну позицію: нотаріальне посвідчення нотаріусом заповіту поза межами свого нотаріального округу й недотримання статті 13-1 Закону України «Про нотаріат» не зумовлює недійсність (нікчемність чи оспорюваність) такого правочину, як вчинення заповіту.
У частині першій статті 1257 ЦК України встановлено правило про нікчемність заповіту, складеного з порушенням вимог ЦК України щодо особи заповідача, а також заповіту, складеного з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення.
Аналіз частини першої статті 1257 ЦК України у зв’язку з іншими нормами дає підстави вважати, що порушеннями вимог до форми і посвідчення заповіту є лише ті, які прямо зазначені у главі 85 ЦК України, її статтях 1247-1249, 1253.
Отже, законодавець висуває такі вимоги до форми заповіту: письмова з нотаріальним посвідченням.
Проте законодавством передбачені і інші способи посвідчення заповіту. Водночас наведені у зазначених вище статтях правові механізми доводять, що такі способи розраховані на те, щоб остання воля заповідача була виражена вільно і не виникло б жодного сумніву в цьому. Саме тому вони можуть бути віднесені до порядку посвідчення заповіту.
Отже, форма заповіту має бути письмова, а порядок його посвідчення – різний: насамперед нотаріусом з додержанням вимог статей 1248, 1249 ЦК України, посадовою особою органів місцевого самоврядування (стаття 1251 ЦК України); іншими посадовими особами, зазначеними у частинах першій-шостій статті 1252 ЦК України.
З вищенаведеного Велика Палата Верховного суду зробила висновок, що немає жодних підстав вважати, що посвідчення нотаріусом правочину поза межами свого нотаріального округу тягне нікчемність заповіту. Відтак, якщо нотаріус посвідчив заповіт особи не в межах свого нотаріального округу, це не впливає на форму правочину і не підпадає під ті вимоги про порядок його посвідчення, які містяться в ЦК України та тягнуть нікчемність заповіту відповідно до частини першої статті 1257 ЦК України.
Посилання на вимоги статті 13-1 Закону України «Про нотаріат», пункту 2 глави 1 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусом України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5, є недоречним, оскільки наведені нормативно-правові акти не є актами цивільного законодавства у розумінні статті 4, частини першої статті 203 ЦК України. Недотримання і порушення правових норм, що в них містяться, не може нести будь-яких негативних наслідків для особи, яка такого порушення не вчиняла, оскільки таке застосування норм права було б порушенням принципу розумності, добросовісності та справедливості (стаття 3 ЦК України).
Порушення норм про необхідність додержуватися нотаріусом свого нотаріального округу може тягти відповідальність нотаріуса, передбачену законом, але не тягне нікчемність заповіту, посвідченого з таким порушенням.
Таким чином, положеннями ЦК України не передбачено такої підстави для нікчемності заповіту, коли нотаріус посвідчив заповіт особи не в межах свого нотаріального округу, чим порушив законодавство, яке регулює діяльність нотаріусів. Указане не впливає на форму правочину, волевиявлення заповідача і на ті вимоги про порядок його посвідчення, які закріплені в ЦК України.
Із правовим висновком Великої Палати Верховного Суду можна ознайомитись за посиланням : https://reyestr.court.gov.ua/Review/98235794

Leave a Comment